Багатогранний, недозрілий,
покутий і сумний завжди,
ще до життя не схолоднілий,
в полоні думки назавжди.
І щось бентежить, що не знає:
любові краплі чи думки,
чи насолода заважає,
чи на руках стальні замки..
Він йде. Йде до своїх реалій,
по сірій смузі сам-один,
по цій землі не бездоганній
іде ідея разом з ним...
Змарнів, змінився - бігли роки,
нічим його вже не спинить,
ще впевнено давались кроки,
хотів до сутінок успіть...
Щось дивне... Кроки поважчали -
то вітер стрічний у лице.
Свистіли пошепки, шептали
на вухо лагідним слівцем
шалені, дивні вітро-люди.
Солонуватий дикий смак
торкнувся, наче хтось на губи
сльозу пустив, той дивний знак...
І дощ пішов, холодний вітер
посилювався...навмання
ішов він далі, сльози витер.
Пересувався як ягня,
що лячно йшло кріз дикі хащі...
Навколо всі, а він один.
Й дедалі все ставали важчі
ті кроки - бракувало сил...
Упав. Плазуючи потроху
дібрався до старих глибин,
спустився крадькома до льоху
й замучений заснув без сил...
Отямившись сивим і мудрим,
він істину свою відкрив,
й наситившись знанням перлинним,
зіниці вгору закотив...
Немає коментарів:
Дописати коментар